Врятувати домашнього улюбленця: як херсонці виїжджають з окупації з тваринами

Врятувати домашнього улюбленця: як херсонці виїжджають з окупації з тваринами
Автор: khersontv.com 01 Октября 2022 07:55

Хтось говорить, що це просто кіт, собака, папуга чи хом’як і без жодних вагань залишає їх. У кращому разі – на інших людей чи на вулиці, у гіршому – у замкнених квартирах. А хтось спершу хапає домашнього улюбленця, а вже потім тривожну валізу. І при будь-яких обставинах довкола навіть не думає рятуватися без них.

Герої матеріалу «Херсон плюс» – з останньої категорії. Ці люди не просто виїхали з окупованої Херсонщини, а зробили це разом зі своїми тваринами. Попри додаткові складнощі в дорозі та прискіпливу увагу російських військових до незвичних «пасажирів», кожен із них наголошує: свого рішення не змінили б і нині.

Зазначимо, що через небезпеку для наших героїв та їхніх родин – ми не будемо давати прізвища та особисті фото.

Як маленька Буся захищала своїх господарів

Жителька Каховки Аделіна ділиться – виїжджати не хотіла зовсім. Усе змінилося в одну мить, коли за п’ять кілометрів від її будинку в Таврійську було збито ракету.

«У той момент я зрозуміла, що таке «відчути війну на собі». Це дуже страшно. Тому рішення було прийнято моментально. Швидко зібрала себе, маму та свою собаку Бусинку й виїхала на підконтрольну Україні територію. Це було в 20-х числах квітня, і ми були, здається, останньою колоною, яку окупанти пропустили на виїзд до Миколаєва через Снігурівку», – розповідає дівчина.


Бусинка

В окупації залишився тато Аделіни. Чоловік просив доньку не забирати із собою Бусинку, аби йому не було так сумно вдома одному. Попри це, дівчина все одно не погодилася їхати без свого чотирилапого друга.

«Бусинці всього рік, і за цей час вона стала повноправним членом нашої родини. Тому як я могла залишити її, коли навкруги постійно лунають повітряні тривоги та вибухи? Тим паче, що їй як і маленькій дитині не можливо пояснити, що відбувається довкола. До того ж Буся має проблеми зі здоров’ям та часто перебуває під наглядом лікарів. А більшість спеціалістів виїхали з міста. Зокрема, за два тижні до початку війни в неї було дві операції. Тож нам довелося ще пошукати ветеринара, який потім зміг зняти шви», – пояснює Аделіна.


Бусинка в дорозі

До поїздки дівчина підготувалася максимально ретельно. Крім документів на собаку, також спеціально для неї взяла їжу, воду, одяг, іграшки та ковдру. Усе, аби Бусинці було комфортно в цій вимушеній «подорожі». А стоячи в черзі, Аделіна обов’язково прогулювалася із собакою, бо не розуміла, скільки часу займе дорога та якою вона буде.

 «Ми добиралися три доби, хоча в мирний час – цей шлях зайняв би три години. Їхати було складно. Бо на кожному блокпості російські військові зупиняли та просили показувати документи, телефони, багажник. А я за кермом з Бусею на руках, адже вона дуже прив’язана до мене… Крім того, дорога вся замінована: якийсь неправильний рух – і тебе підірве… Важко було й морально, і фізично… Але ми вирвалися», – розповідає дівчина. 


Бусинка в дорозі

Родина виїжджала на своєму автомобілі. Це, за словами Аделіни, а також те, що Бусинка мала досвід поїздок у машині, значно спростило їхній шлях. Однак без складнощів не обійшлося:

«Насправді Буся дуже маленька собачка і зайвих рухів боїться. Але при цьому вона дуже дружелюбна та швидко йде на контакт із людьми, полюбляє всіх цілувати. Та, напевно, атмосфера довкола вплинула й на неї. І на всіх блокпостах вона дуже зривалася на окупантів, я ледве її втримувала. Можливо, вона таким чином захищала нас… Але через це я нервувала ще більше, почувала неймовірний страх за наше життя… У них заряджені автомати й невідомо що на думці…»

На подив дівчини, після перетину сірої зони – коли побачили наших військових, заспокоїлися не лише вона з мамою, а й Буся.

«Буся в нас боєць ще той: два дні не спала взагалі, здалася лише на третій і нарешті заснула. На той час ми саме проходили перший український блокпост. Хлопці із ЗСУ спокійно гладили нашу маленьку героїню, і вона навіть не думала прокидатися, їй було вже комфортно. Адже відчувала, що ми нарешті в безпеці», – зазначає Аделіна.


Бусинка після евакуації

Наразі дівчина перебуває в Польщі, а Бусинка з мамою та її молодшою сестрою – у Кривому Розі. Адже для перевезення тварини закордон їй необхідно зробити кілька обов’язкових щеплень та установку чипа. Через стан здоров’я собаки ці процедури довелося відкласти. Та вже до Нового року Аделіна має наміри зробити все необхідне й забрати Бусю нарешті до себе.

«Допомогло, що Ізабелла була маленькою»

Чим менша за віком кішка – тим простішою та легшою буде для неї дорога. Такої думки дотримується херсонець Леонід. Чоловік виїхав з окупованого регіону на початку травня разом із тримісячним кошеням.

«Я давно мріяв про домашнього улюбленця, і війна підштовхнула мене наважитися на таке рішення. Тому у квітні в мене з’явилася кішка Ізабелла. А коли на роботі постав вибір: звільнятися чи виїжджати, аби працювати далі, то не вагався і одразу почав збирати нас обох до подорожі», – ділиться Леонід.


Ізабелла

За словами чоловіка, через маленький вік кішки він не наважився робити необхідні щеплення та вставляти чип. Тому на власний ризик їхав без жодних документів на тварину. Більше того, Леонід віз Ізабеллу в звичайному рюкзаку або просто на руках, адже придбати переноску в окупованому Херсоні на той час було нереально. Це був дефіцитний товар.

«Ми їхали три дні з перевізником та ще добу в потягу. Дуже допомогло, що Ізабелла була тоді досить маленькою. Тож майже весь час в дорозі вона проспала. Нині, гадаю, було б складніше. Але в жодному разі, я б її не залишив тут», – наголошує чоловік.


Ізабелла в дорозі на машині

Відмічає херсонець і ще один цікавий момент: якщо російські військові до тварин відносилися прискіпливо та «без особливої любові», то наші захисники не проходили повз пухнастих «пасажирів» і приділяли їм окрему увагу:

«Ізабелла дуже сподобалася хлопцям із ЗСУ. Вони її брали на руки та гладили. І так, наскільки мені відомо, відбувається з усіма тваринами. Наші військові дуже радіють, коли бачать серед тих, кому вдалося вирватися з окупації, домашніх улюбленців».

«Окупанти боялися нашої Віоли»

Разом з домашньою улюбленицею виїжджала й жителька міста Нова Каховка Єлизавета. Через собаку родина відмовилася від ідеї евакуюватися за допомогою безкоштовних чи платних перевізників, а спеціально шукала та винаймала легковий автомобіль з великим багажником. Адже їхня 5-річна Віола – з породи кане-корсо вагою понад 60 кілограмів.


Віола

«Ми вирішили виїжджати з окупації на початку квітня, бо вже були без роботи й розуміли, що через деякий час годувати сина буде взагалі нічим. На той момент з перевізниками була досить складна історія: пропозицій було не так багато, а ціна за місце натомість занадто висока. Крім того, більшість із водіїв категорично відмовлялися брати тварин, особливо крупних за розміром. Ми ж не думали залишати вдома нашу Віолу», – розповідає Єлизавета. 

Дівчина додає, незважаючи на такі складнощі, своє рішення про виїзд разом із собакою навіть не думали змінювати. Адже вважають звірством покинути чотирилапого члена сім’ї:

«Якщо ви колись завели домашнього улюбленця, то необхідно нести цю відповідальність до кінця. Будь-яка тварина – це немов дитина, яка безмежно довіряє та щиро любить вас. І якщо її залишити – це буде справжнім ударом для неї. Тому попри будь-які обставини не можна кидати свого вихованця».

Врешті родині вдалося знайти автомобіль, багажник якого був з’єднаний з салоном, що дозволяло не просто вмістити їхнього собаку, а ще й з легкістю придивлятися за ним у дорозі. Що ж стосується Віоли, то вона увесь час була досить спокійною.

«Увесь шлях вона була молодцем та дуже старанно поводилася. Єдине, їй звичайно набридало постійно їхати, і ми зупинялися кожні дві години, аби вона походила. Але більшу частину дороги вона просто спала. Зазначу, що я дуже хвилювалася, що Віола буде гавкати та кидатися на руських під час перевірок. Та все було добре, вона просто сиділа й дивилася на них. Навіть не загарчала жодного разу», – пояснює Єлизавета.

Із собою, крім їжі з водою, господарі також узяли документи про щеплення та закордонний паспорт тварини. Зазначають, у першу чергу робили це, аби не мати проблем на блокпостах. Усе-таки це породиста собака, і як саме повели б себе окупанти, складно уявити…

«У результаті, у нас не просто не питали за документи, а й не перевіряли зайвий раз машину. Усе через Віолу. Російські військові її просто боялися. Бо побачивши таку велику собаку, просили самим відкривати багажник, дивилися на наші речі з відстані, могли запитати, що в сумках, але самі близько не підходили й нічого не чіпали. Загалом вони нас дуже швидко відпускали. Тому можна з упевненістю сказати, що Віола стала нашою рятівницею і допомогла вирватися з окупації», – наголошує Єлизавета.

Евакуація – перша подорож квартирної кішки Соні

Розповідаючи про свій виїзд з окупації, херсонка Вікторія одразу зазначає: забрала найцінніше – кішку Соню. Більше того, саме через неї дівчина відтягувала свою евакуацію.

«Киці нашій два роки, і вона для нас настільки рідна, немов наша з чоловіком дитина… Бо ми взяли її зовсім маленькою, до всього привчали, виховували… Тому коли на початку війни люди виїжджали та розповідали, що з тваринами їх не випускають, у мене одразу було табу на евакуацію. Я чітко знала: без Соні я нікуди не поїду. Залишити її в рідних я також не могла. Вони живуть у селі, а наша кішка квартирна й ніколи не була на вулиці. Тож я хвилювалася, що вона просто там не виживе», – розповідає дівчина.


Соня

Коли ж наприкінці квітня стало відомо, що з чотирилапими можна проїжджати всі блокпости та кордони безперешкодно, родина всерйоз задумалася про виїзд. Зазначають, жити в окупації на той момент уже було просто нестерпно. Страх за власне життя не зникав ні на хвилину, і просто спокійно поспати кілька годин було досить складно. Тому через деякий час обговорень Вікторія з чоловіком все ж таки прийняли рішення про евакуацію, звичайно, разом із Сонею:

«Мені багато говорили, навіщо із собою брати кішку, це для неї стрес, і вам буде незручно з нею в дорозі. Але в мене навіть не було думок її тут залишати, бо це наш маленький член сім’ї».

Підготовка до виїзду тривала два тижні, з яких більша частина часу пішла на оформлення всіх необхідних документів на Соню. І хоча це був період, коли українцям дозволяли провозити тварин без відповідних паперів, родина вирішила перестрахуватися і вставити спеціальний чип.

«Я читала, що були випадки, коли змушували котів відпускати посеред поля, тому що вони не мали паспорта та обов’язкових щеплень. Тож вирішила не ризикувати: з трудом відшукала в Херсоні ветеринара, який зробив усе. Хоча і в рази дорожче, ніж до війни. Однак, як потім виявилося, усе це було марним. Бо на першому ж кордоні чип у Соні не зчитався, і нам довелося робити всю процедуру заново. Відмічу, що зробили це нам абсолютно безкоштовно. Далі на всіх кордонах із цим уже не було ніяких проблем», – не приховує Вікторія. 


Соня в дорозі

Зазначимо, що кінцевою точкою маршруту родини стала Німеччина. Сюди вони добиралися 7 днів. Соня ж, яка до цього ніколи не виходила з квартири, пройшла різні стадії адаптації.

«Перші три дні в неї був значний стрес. Багато людей, шум дороги, машина з незнайомими запахами… Аби вона могла елементарно поїсти чи попити води, нам доводилося шукати тихе та замкнуте місце для неї. До туалету вона також відмовлялася ходити, поки ми не придбали лоток із наповнювачем. Тож до нашої кількості речей додалася ще й ця «валіза», – сміється дівчина. – На четвертий день Соня вже звиклася з обставинами й була трохи спокійнішою. Вона почала спати, переважно на комусь із нас, але принаймні не бойкотувала й не «орала» на весь автобус. Відмічу, що до цього наші попутники відносилися нормально. За що я їм дуже вдячна».


Соня в дорозі у потязі

Загалом Соня разом із господарями встигла змінити кілька транспортних засобів: від таксі до потяга. І всюди херсонцям доводилося домовлятися про такого «незвичного» пасажира. Не приховують, коли закордоном дізнавалися, що вони з України, водії охоче йшли на поступки, не беручи додаткової плати. 


Соня в дорозі у потязі

«Адаптація в новій країні пройшла для Соні легко. Навіть коли ми тимчасово жили в таборі для біженців з величезною кількістю людей, вона поводилася спокійно. Єдина «істерика» сталася, коли ми переїжджали до нового житла вже четверте. Вона ще довгий час після цього, коли бачила переноску, починала злитися та ховатися. Нині ж вона почувається як удома: всюди ходить, перевіряє всі закутки, іноді бешкетує, «спілкується» із сусідами через балкон. Сьогодні, згадуючи шлях, який ми пройшли з кішкою, я жодного разу не пожалкувала, що забрала її з собою», – наголошує Вікторія.

Історії виїзду з окупації разом із тваринами досить різні та мають свої особливості. Однак всі наші герої сходяться на одному. Коли ти бачиш дописи про покинутих домашніх улюбленців на вулицях чи в порожніх квартирах – серце обливається кров’ю, бо таким чином люди фактично залишають їх на смерть. Так, у багатьох не має можливості забрати вихованця із собою, бо найчастіше всі їдуть в нікуди. Проте в такому випадку все одно щось можна вигадати: комусь віддати, кудись прилаштувати.

Тому ми закликаємо господарів при прийнятті таких рішень: прокрути в голові найкращі спогади життя зі своїм меншим другом і спробуй відповісти собі на питання: «Чи заслуговує він на таке?» та врешті згадати відому цитату Антуана де Сент-Екзюпері: «Ми у відповіді за тих, кого приручили».

Приєднуйтеся до нас:

Окупанти викрали та вбили батька й сина – їхні тіла знайшли в лісі під Новою Каховкою

День 278. 28 листопада. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Росіяни евакуюють з Нової Каховки колоборантів, тривають бої на Кінбурнській косі