«Діти, ми всі живі!»: багатодітну родину з Одещини врятувало диво

«Діти, ми всі живі!»: багатодітну родину з Одещини врятувало диво
Автор: Тетяна Милимко, usionline.com 02 Октября 2022 07:55

Ракетний удар по селищу Дачне на Одещині, що стався липневої ночі, серйозно пошкодив будинок сім'ї Аліни Стеценко. У жінки – восьмеро дітей, п'ятеро із них прийомні, пише «УСІ». Зокрема й 15-річна співачка Олександра Гуркіна, яка з 8 років підкорювала сцени «Україна має талант» та «Голос країни».

На момент ракетного удару в будинку знаходилися семеро людей, шестеро з яких – діти. Те, що жоден із них не зазнав важких поранень, – справжнє диво, як і те, що інші семеро членів родини заночували в цей день у будинку неподалік. Сама споруда зазнала значних пошкоджень. Також постраждало сімейне авто.

Наступного дня після трагедії люди почали збирати кошти на відновлення будинку, а його мешканці – це всиновлені діти, біологічні діти та онуки однієї тендітної жінки – на будь-яке питання відповідають тепер з додатком «Найголовніше, що ми живі!».

Історія родини Стеценків

Про таких матусь, як Аліна Стеценко, кажуть – у неї серце розміром з океан. Тендітна жінка, яка має двох біологічних дочок, вирішила 7 років тому, що має сили, фінанси та достатньо любові, аби ділитися цим всім із дітьми всиновленими. Так один за одним у родині з’явилися ще троє дітей. Згодом старший син одружився та переїхав. Під час пандемії Аліна вирішила, що готова надати дах над головою й нормальне життя ще двом дітям. На той час уже дорослі біологічні доньки мали по троє власних дітей, тобто в Аліни ще шестеро внуків. Важко не заплутатися.

Великій родині потрібно було житло. Вони знайшли його в селищі Дачне, що на Одещині. Дорослі доньки жили в окремому будинку, а сама Аліна разом із чотирма прийомними дітьми оселилися поряд. Там вони облаштували невеличку студію звукозапису, де самі складали пісні та виконували їх. В Аліни був ресторанний бізнес, це допомагало самотужки забезпечувати всю родину.

«Коли були живі моя мама та брат, вони допомагали. Чоловік також допомагав. Але один рік мого життя був найважчим, я так думала принаймні. Померла мама, брат, пішов чоловік від мене до іншої, я залишилася сама, але поралася з усім. Але прийшла війна», – розповідає Аліна Стеценко.

Усі діти Аліни неймовірно талановиті. Вони мають хист до навчання та музики.

«Я все роблю для дітей. Я ними живу. І завжди та в усьому допомагаю. Як біологічним своїм дітям, так і всиновленим. Усі вчителі тільки гарно відгукуються про моїх дітей. Для мене це важливо, мені вдалося виховати дітей гідно», – додає жінка.

Евакуація і повернення додому

Селище Дачне, в якому живе родина, уперше було атаковане російськими ракетами у квітні. Будинок не зачепило, але заради безпеки мати вирішила вивезти дітей у сусідню Молдову.

«Нас було чотирнадцятеро. Волонтери, як би не хотіли заселити нас разом, не змогли знайти жодне приміщення, аби це вдалося. Старші доньки поїхали під Кишинів, а я залишилася майже на кордоні коло Паланки. Жили три тижні в бабусі, яка надала прихисток. Нас ніхто не ображав. Ми їй допомагали: носили сіно, пасли худобу, били горіхи. За це вона нас пригощала свіжим молоком. Але все одно дуже хотілося додому», – ділиться спогадами Аліна.

Родина повернулася. Обстріли не припинялися. Але згодом якось усі звикли.

«Спокійно не було, коли ми повернулися. Були прильоти по нашому селищу. Ми бігали в сусідній будинок, ховалися там, бо там є підвал. А коли не встигали, ховалися в невеличкій гардеробній, де є дві стіни», – розповідає жінка.

Уночі з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте липня російські окупанти завдали масованого удару по Одещині. У селище Дачне потрапило 7 ракет. Аліна займалася закрутками за зиму, а дівчата спали. Перші два вибухи сталися в трьохстах метрах від їхнього будинку сімейного типу.

«Це було потрапляння в школу та в Будинок культури. Ми всі лежали вже в укритті. Діти кричали, я намагалася їх заспокоїти, але ракети летіли одна за іншою. Й остання впала за кілька метрів від нас. Я думала, що вона потрапила в будинок. На якийсь момент усе змовкло, і я вирішила, що ми вже всі померли. Я прийшла до тями, коли моя донька Саша почала задихатися. Через розтрощені вікна ми побачили, що все горить. Я не могла зрозуміти, куди потрапила ракета, – може, у будинок моїх старших дочок. Я була дуже налякана, бо там маленькі діти теж. Усі кричать, тхне газом, хтось кричав, що зараз буде вибух вже від газу.

Ми просто почали бігти подалі, старшу доньку із дітьми витягли через вікно. Усі зібралися разом та все, що я кричала, це «Діти, ми всі живі!»… Старша донька Христина була вся в крові, їй скло майже в око потрапило. Це навіть зараз страшно згадувати. Найменша Ніколь боїться тепер усього, ми водили її до психолога. Нас відвезли тоді до рідних», – розповідає крізь сльози подробиці тієї ночі Аліна.

Незнайомий благодійник

Цю фразу Аліна повторювала раз за разом. Але коли повернулися до свого дому, ошаленіли. Три сусідні будинки згоріли вщент. Без даху, вікон та дверей залишилися будинки старших доньок.

«Те саме було й з моїм житлом. Ще гірше. Другого поверху просто не було, там були три дитячі кімнати, які обернулися на руїни. Згоріло кафе поряд із будинком. Розтрощило мою машину, усе в склі. Приїхали співробітники правоохоронних органів, сфотографували, але виплати обіцяли згодом. Місцевий депутат обіцяв поставити вікна та пропав, соціальна служба запропонувала дітей повернути тимчасово до притулку. Я на це не погодилася. Ми залишилися жити в будинку старшої доньки, бо після прибирання там можливо було жити. Тим часом поралися в себе на подвір’ї. Приходили друзі та допомагали», – розповідає Аліна.

Одного разу під час такого прибирання на подвір’я завітав незнайомець. Виявилося, що то був американець, супроводжував його перекладач. Незнайомець попросив номер картки Аліни та сказав, що готовий відбудувати другий поверх. Жінка зраділа, хоча й не вірила до кінця.

«Маленька Катюша підійшла до нього та обійняла. Я розтанула. Думала, що це волонтери, організація яка, але через два тижні на картку прийшла велика сума, я спочатку не зрозуміла навіть від кого. А потім зателефонували й сказали найняти будівельників. Тепер він оплачує відбудову нашого дому», – додала Аліна.

Для життя будинок ще не придатний, але робота вже йде. Про свого благодійника жінка знає лише, що він живе в Нью-Йорку, допомагає захисникам та обіцяв навідатися до дітей, коли закінчиться будівництво.

«Чесно кажучи, я занепала духом. А тепер, завдяки чужим людям, я продовжую жити», – додала жінка.

Старші всиновлені дівчата Саша та Катя допомагають у ремонті. Саша пише пісні, у тому числі й захисникам. Так проживає трагедію їхньої родини. Двоє молодших дівчаток, Василіса та Саша, ще й досі адаптуються та намагаються заспокоїтися. Родина сподівається, що зустріне зиму в теплі.

Приєднуйтеся до нас:

Чому так швидко здали південь? Реконструкція подій перших днів війни

Одеські пошуковці: «Якщо ми звільняємо нашу землю від окупанта, то треба звільняти навіть від них мертвих»

Чорний мішок і огорожа: в Одесі таки демонтують пам’ятник Катерині ІІ (фото)

Експорт зерна неможливий через перекриття Росією «зернового коридору» — Мінінфраструктури

В Одесі влада ніяк не може вирішити долю пам’ятника Катерині ІІ