Автор: Ірина Лупачова, «УП. Життя» 22 Июля 2022 15:55

«Або вже стріляй, або пропускай». Історія чоловіка з Херсонщини, який чотири рази намагався вибратися з окупації

«Або вже стріляй, або пропускай». Історія чоловіка з Херсонщини, який чотири рази намагався вибратися з окупації

Чоловік зміг вибратися на вільну Україну лише на четвертий раз. Розповідаємо історію його поневірянь.

Едуард Стрілько – 25-річний підприємець із Херсонщини. До 24 лютого займався оптово-роздрібною торгівлею промисловими товарами. Не бажаючи жити в окупації, разом із близькими вирішив переїхати до Полтавської області. Їхній шлях до вільної України – це три невдалих спроби виїзду, обшуки, погрози та дорога тривалістю у два тижні.

«Українська правда. Життя» запитала в Едуарда про його досвід і складнощі, з якими він зіткнувся. Далі – пряма мова Едуарда.


Едуард Стрілько – 25-річний підприємець із Херсонщини.

«ЖИТИ СТАВАЛО ВСЕ СКЛАДНІШЕ НЕ ТІЛЬКИ МОРАЛЬНО, АЛЕ Й МАТЕРІАЛЬНО»

Я ще першого дня думав про те, щоб виїхати. Але це не було так просто, адже сам я був у Херсоні, а мої рідні – під Новою Каховкою, у селищі Райське, приблизно за 70 км від мене. Власного транспорту не було. 

Я розумів, що почалася війна, і перші кілька днів буде активна фаза наступу. На вулиці – небезпечно, у дорозі – небезпечно, а ми ще й знаходимося поруч із окупованим Кримом, лише кілька годин машиною від кордону. Рипатися поки нікуди не можна. Тож ми залишилися чекати вдома, поки зміниться ситуація.

У режимі очікування ми прожили в окупації кілька місяців. Родина – у селищі, а я в Херсоні. Нас не чіпали, але щоденні вибухи, постійна присутність ворога поруч і його непередбачуваність добряче тиснули.

Жити ставало все складніше не тільки в морально, але й матеріально. Гроші закінчувалися, усе дорожчало, деякі товари ставали дефіцитними. Зникав зв'язок, а заробляти гроші було просто ніде. Оскільки ситуація не покращувалася, у середині квітня я вирішив, що зволікати не можна. І тоді почав думати, як вивезти всіх одразу: батьків, брата й сестру, робітників, нас із дівчиною.

«МИ НЕ ДОЇХАЛИ НАВІТЬ ДО ПЕРШОГО РОСІЙСЬКОГО БЛОКПОСТА»

Почав шукати перевізника. Шукав усюди, де тільки можна: по групах, каналах, на OLX, у Facebook. Спочатку знайшов перевізника, на перший погляд, нормального. Він уже возив людей, але наполягав на оплаті виключно при посадці. Мені це не дуже сподобалося, підозріло. Але наче домовилися.

Десь, може, через день знайшов іншого. Із цим спокійно обговорив можливість оплатити вже в кінці шляху. Мали їхати до Кропивницького двома легковими авто, за 5000 гривень з людини. Передзвонив родині, сказав їхати до мене. На щастя, вони знайшли перевізника на місці. Ми виїхали рано-вранці 20 квітня, я віддав власниці ключі від квартири. 

Та ми не змогли виїхати з міста, не доїхали навіть до першого російського блокпоста. До трьох годин простояли в колоні й повернулися назад у місто. Поки їхали, домовився з власницею квартири робітників, що поживемо ще трохи в неї. Дев'ять людей в «однушці» – це той іще досвід, але хоча б мали дах над головою. Днів за три-чотири ми спробували виїхати вдруге.


Едуард з дівчиною та працівниками сидить у бомбосховищі в Херсоні.

«НЕ БУЛО РАНІШЕ ТАКОГО ДОСВІДУ, ЩОБ ПОРУЧ БУЛИ ОЗБРОЄНІ ЛЮДИ»

Після першої невдалої спроби я знову почав шукати перевізника, знайшов автобус, водій якого брав удвічі меншу оплату, та й автобусом на блокпостах легше. Забрали нас майже з-під квартири. Цього разу ми доїхали до першого блокпоста. Було страшно. Не було раніше такого досвіду, щоб поруч були озброєні люди, ще й недружньо до мене налаштовані.

Нас перевіряли. Перевіряли чоловіків, дивилися особисті речі, телефони на наявність фото чи відео російських позицій, проукраїнських настроїв. Телефони довелося чистити всім, але обережно, щоб не надто очевидно. Видаляли друзів, переписки, соціальні мережі. Сам я, наприклад, скидав дані про окупантів у спеціальні боти, тож це було необхідною мірою. 

На наступних перевіряли не так сильно, лише документи. На одному змусили роздягатися по пояс, шукали сліди пороху, синців від бронежилетів, зброї. Я не дуже багато знаю про військову справу, але впевнений, що шукали саме це. 

Ми проїхали приблизно половину шляху до Снігурівки, тобто половину окупованих територій. І застрягли. Далі нас не пускали, просто на наших очах спорудили блокпост, сказали, що далі шляху немає, бо попереду бої.

Я трохи поговорив із людьми, які ще також стояли в черзі, вони розповіли, що є ще один шлях, через село Давидів Брід. Я запропонував водію поїхати тим маршрутом, бо я –  хлопець наполегливий. Але ні він, ні інші пасажири не погодилися. Так ми вдруге повернулися в Херсон.

«ДОВЕЛОСЬ РОЗБИТИ СКАРБНИЧКУ, ЩОБ КУПИТИ ХОЧ ЯКОЇСЬ ЇЖІ»

Утретє їхали через 4-5 днів. Весь цей час я намагався довести водієві, що варто обрати інший маршрут, надсилав йому деталі, дописи людей, які змогли вибратися тим шляхом. І в мене вийшло. Цього разу ми проїхали найбільшу відстань за весь час. 

Ми змогли доїхати практично до Давидового Броду, це приблизно пів шляху до Кривого Рогу, куди ми і їхали. Були блокпости, де нас оглядали лише поверхнево, були, де знову роздягали по пояс, шукали татуювання, детально перевіряли документи.

На останньому знову стали. Не пускали нікого, зібралася величезна колона з машин. З надією простояли там приблизно до п'ятої вечора, але нікого з черги так і не пропустили. 

Настрій у рідних був деморалізований, бо один раз не вийшло, другий – теж не вийшло. І втретє не виходить, їдемо назад.

Таке відчуття, коли можеш лише думати: «Ну чому знову не вийшло?». Але я з таких людей, що не здаються і йдуть до кінця, тож говорив усім, що все буде нормально, не хвилюйтеся, обов'язково виїдемо. А через декілька днів у Херсоні зник зв'язок.

Ситуація загострилася, адже всі гроші я зберігав на картці. Не хотілося стати черговою людиною, у якої відібрали гроші й позбавили можливості вивезти близьких. Та що вивезти, навіть прогодувати. А тепер зник зв'язок.

Довелося розбити скарбничку, щоб купити хоч якоїсь їжі. Через кілька днів до нас під'їхав водій автобуса, розповів, що нещодавно, учора-позавчора, зміг вивезти людей, і чи не хочемо ми спробувати. Ми, звичайно, були «за», домовилися на наступний день. Зранку зібралися і поїхали знову, з надіями вже точно виїхати цього разу.

«СТРІЛЯЛИ НАД ГОЛОВАМИ, ПЕРЕРИВАЛИ РЕЧІ, ЗАБИРАЛИ ПРИЙОМНИКИ Й СТАРІ ТЕЛЕФОНИ»

З Херсона ми виїхали іншим шляхом, бо були чутки, що через Інженерне (селище поблизу міста – ред.) не випустять. Тож проїхавши через смт Антонівку (передмістя Херсона – ред.), оминули перший блокпост.

Далі вони були кожних 500-1000 метрів. Там були війська з так званих «ДНР» і «ЛНР». З деякими можна було домовитися і проїхати далі. Деякі – ще ті чорти, демонстрували свою перевагу, що у них є зброя і повна безкарність. Стріляли над головами, переривали речі, забирали прийомники й старі телефони, ще деякі речі, такий, на перший погляд, непотріб. 

Доїхали ми до місця, де застрягли минулого разу. Перед нами була вже велика колона. Люди обговорювали, що приїжджав якийсь офіцер і сказав, що сьогодні нікого не пустять, мовляв, попереду активні бої. Але всі ми розуміли, що то пусті балачки, аби нас не випускати. У наш бік, з Кривого Рогу, машини їхали вільно.

Десь о третій годині дня я помітив, що в колоні є і знайомі мені волонтерські евакуаційні автобуси. Я познайомився з цими хлопцями в одну з попередніх спроб і знав, що це ті люди, з якими ймовірність виїхати набагато більша.

Я підбіг поговорити з ними, вони порадили їхати одразу за ними, скажуть, що свої. Я повернувся до нашого автобусу й пояснив водієві, що треба робити. Аж тут автобус просто не завівся. Як на зло. Змогли завестися тільки секунд через 10-15, але вже було запізно. Поки ми стояли, за автобусами волонтерів уже встигли поїхати з десяток легкових автомобілів. Але ми все одно поїхали далі. 

«Я ПРОСТО ПОЧАВ КРИЧАТИ НА ОКУПАНТА»

Через метрів 20 на дорогу вийшов росіянин, почав показувати жестами, що далі не можна, вимагав розвернутися і їхати назад. Мене, якщо чесно, у той момент вся ця ситуація дуже допекла.

Чому ми досі не можемо виїхати, я постійно витрачаю гроші на дорогу, намагаюся підтримувати моральний дух, ми намагаємося-намагаємося, а вони не можуть просто нас випустити. Нам залишилося якихось 15 км до нашої землі. Точніше, вона вся наша, але там конкретно наші військові, розумієте, ми ось-ось мали виїхати. Бачив, що моя дівчина вже в якомусь коматозі, повністю деморалізована, та й батьки трохи теж. Тож терпець увірвався. 

Тому я сказав водієві зупинитися і вискочив із автобуса. Я просто почав кричати на окупанта. Просто, знаєте, воно все так дістало. Я говорив нецензурно, активно жестикулював, не знижував тон. 

Останнє, що я сказав йому: «Або вже стріляй, або пропускай».

Після цього в мене полетіло кілька поганих слів, але нас справді пропустили. Хоча сказали, що далі такого не буде. Хвилина-дві, ситуація повторюється. Ну я вирішив використати ту ж тактику. Мовляв, хлопці, у мене тут сім'я, робітники, пенсіонери в автобусі ще, четвертий раз туди-сюди.

Неймовірно, але знову спрацювало. Наступний пост останній, найважливіший. Знову рашист показує їхати назад. Уже з вікна бачив, що конкретно цього «перемогти» не зможу.

Але вийшов, знову говорю, що за близьких відповідаю, грошей немає, зв'язку немає, житла немає, що робити скажете. А на мене зброю наставили. Перезарядили, зняли з запобіжника. Говорять валити хутко в автобус. Я намагався ще поговорити, але на мене знову автомат направили, сказали з цим не жартувати. Робити нічого, ми від'їхали, але недалеко, лише метрів на 20.


Шлях, який проїхав Едуард із сім'єю.

«МИ ТІЛЬКИ ПРИВІТАЛИСЯ ХОРОМ, І ВСЕ БУЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО МИ – УКРАЇНЦІ»

Очікування затягувалося, тож люди з колони виходили зі своїх машин, обговорювали ситуацію та намагалися вирішити, що робити далі. Пройшла година, друга, натовп почав рухатися, розходитись по машинах. Я запитав, що відбувається, сказали, що зараз наче як мають пропускати.

Під'їхав якийсь офіцер чи комбат на легковому авто. Став перед колоною цивільних, і черга почала рухатися. 

А наш автобус знову не заводиться. То я вигнав усіх чоловіків, щоб штовхали. Штовхали ми, вийшли водії інших автівок допомагати. Уже в цей момент у всіх настрій піднявся: ми на ходу застрибнули всередину, наче їдемо, попереду точно пропустять. Але все одно не віриться. Хвилин за 20-30 офіцер той поїхав, ми проїхали ще кілька блокпостів, але ніде не зупиняли.

Я запитав у водія, чи більше не буде постів. Сказав – не буде. Чесно, таке враження, що все неправда, просто не віриш. У нас що, справді вийшло, ми справді на підконтрольній території? І далі не буде ніяких росіян? Я просто обернувся до своєї дівчини й запитав, чи ми зараз радіти маємо, чи що, я щось не розумію. Така суміш почуттів: задоволеність, нерозуміння.

Проїхали хвилин 40, бачимо – попереду блокпост. Ближче – аж то наші, наш прапор, наша форма. Відчуття не передати.

Ми тільки привіталися хором, і все було зрозуміло, що ми – українці, що раді бачити своїх. Навіть не перевіряли, так пропустили, бо все очевидно. Це відчуття радості я запам'ятав надовго. Мені хотілося на кожному посту поговорити з нашими військовими, розповісти, де стоять рашисти, як стоять, які вони чорти.

«ОБСТРІЛИ, ПРИЛЬОТИ-ВИЛЬОТИ ЧУТИ, А МИ ТУТ СЕРЕД ПОЛЯ»

Десь за годину виїхали на бездоріжжя серед поля, де наш автобус і заглох. Скільки би не намагалися завести, мотор лише трохи пошумить – і все. Вийшли, зупиняли машини, які їхали тим же шляхом, але тягти нас ніхто не погоджувався, бо автобус тягти складно.

Врешті-решт зупинився позашляховик, до якого ми причепилися тросом. Трос постійно рвався через погану дорогу, водій кілька разів їхав уперед без нас і повертався. Ситуація взагалі була складною: десь там обстріли, прильоти-вильоти чути, а ми тут серед поля. Та ще й комендантська година ось-ось мала початися.

Дотягли нас до найближчого селища, Казанки, там ми й заночували просто в автобусі. Наші військові назбирали в себе на блокпостах для нас трохи їжі. Ми не очікували.

Вранці попитали місцевих, знайшли механіка, який оглянув наш автобус. Полагодити його не вдалося, але ми домовилися з іншим жителем поселення, що він нас до Кривого Рогу на своїй «газелі» дотягне. Звідти вже автобусом поїхали до Дніпра, а в Полтаву приїхали автівкою.


Дівчина Ганна, мати Ольга, батько Олександр, брат Павло, у смт Казанка, Миколаївська область.

«НЕ ВІРИЛОСЯ, ЩО МОЖНА СПОКІЙНО ВИЙТИ З БУДИНКУ»

Пройшло вже кілька місяців з моменту, як ми вирвалися з-під окупації, тож уже вдалося звикнути до нових умов, до того, що небезпеки поруч, за вікном, немає. Спочатку нам все одно здавалося, що ми бачимо «зетки». Просто не вірилося, що можна спокійно вийти з будинку, спокійно сходити до магазину. І не треба визирати з-за рогу, щоб побачити, є там росіяни чи ні. 

Уже і плани є. Уся сім'я в Полтавській області, рідні моєї дівчини також, а значить є сенс будувати своє життя тут. Тому я збираюся в Полтаві зачепитися надовго, відбудувати свій бізнес, побудувати дім, допомогти батькам влаштувати їх нове життя тут.

Усе, що зараз треба, – це час. У мене вже був досвід, коли я втрачав гроші, починав усе з нуля, навіть із мінусу. Так, я виїхав із Херсона та приїхав у нове місто, але я багато чого вмію. Я твердо впевнений, що трохи часу - і я стану на ноги.

А також я впевнений у нашій перемозі.

Приєднуйтеся до нас:

На Херсонщині окупанти знімали «кіно» для пропагандистських роликів

ЗСУ визволили Золоту Балку, що на Бериславщині

«Багато людей поховані у дворах своїх, у садах, городах»: що пережили звільнені села на Херсонщині

День 220. 1 жовтня. Що обговорюють херсонці у соцмережах