Архив
 |
 |
 |
|||
|
|
|||||
последние номера
Издания:|
|
| Архив / 2008 / Гривна-СВ / № 4 / Засекречений генерал |
|
Засекречений генералСергій ГЕЙКО // Гривна-СВ № 4 (323) 18.01.2008 (стр. 13) Ім’я військового довгий час замовчували
Кілька десятиліть після закінчення Другої світової війни серед генералів – учасників бойових дій, вихідців з Бериславщини, згадували єдиного у наших краях генерала Захара Петровича Видригана. Однак, виявляється, був ще один генерал – наш земляк, ім’я якого довгий час замовчували з причин, що стануть зрозумілими нижче. У 1902 році у родині бериславського кравця Якова Бабича народився син, названий Ісаєм. Тут, у Бериславі він закінчив 2-класну церковно-парафіяльну школу. У 13 років пішов працювати учнем набирача приватної міської друкарні. Наступного року сам уже став набирачем приватної друкарні у Херсоні. Потім рік поневірявся без роботи у рідному місті, знову працював у Бериславській друкарні. Пізніше був мобілізований до Червоної Армії. Та на фронт не потрапив, працював спершу за фахом – набирачем друкарні політвідділу морських сил РСЧА Південно-Західного фронту у Миколаєві. Того ж року пов’язав своє подальше життя з органами Надзвичайної Комісії – Державного Політичного Управління – Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (більш відомими російською абревіатурою як ЧК, ГПУ, НКВД) та вступив до комуністичної партії. Отож, у 1920 році 18-річний Ісай Бабич був призначений помічником уповноваженого Миколаївської губернської НК. У зазначених органах на досить високих посадах він потім працював на Миколаївщині, Одещині та у Молдові. З 1930 до 1938 року очолював секретно-політичні відділи ДПУ, НКВС у Харківській, Вінницькій, Одеській та Київській областях. Відділ цей займався «розробкою» опозиції та інакодумців. Недовгий час також був заступником начальника управління НКВС по Одеській та Київській областях. Тепер ми добре знаємо, що значили в історії Радянського Союзу ці горезвісні роки, якими методами вишукували «опозицію та інакодумців», як вибивали з них неправдиві свідчення. Сумнівної доблесті заслуги Бабича у цих справах партія поцінувала гідно: ще 1932 року до 15-річчя органів НК–ДПУ його нагородили знаком «Почесний працівника ВЧК–ГПУ», а рівно через 5 років, на чергову річницю – орденом Червоної Зірки. У січні 1936 року він отримав звання капітана державної безпеки, а ще менш ніж за 2 роки – майора державної безпеки, що від-повідало тодішньому високому армійському званню комбрига. У лютому 1938 року Бабича відкликали до центру – у розпорядження НКВС СРСР, де він два з половиною роки займав посади начальника відділу управлінь з питань знову таки опозиції, інакодумців, стежень, обшуків, арештів та контррозвідки. В останньому, мабуть, досяг успіхів, бо надалі працював саме на цій ниві. Восени 1940 року Бабич очолив Особливий відділ Прибалтійського військового округу. Тут, у Прибалтиці його заскочила війна. Прибалтійський ВО був переформований у Північно-Західний фронт, а дивізійний комісар Бабич спочатку став заступником, а потім знову начальником Особливого відділу тепер уже фронту. Разом з останнім призначенням йому присвоїли звання старшого майора державної безпеки, а ще через 9 місяців – комісара державної безпеки 3-го рангу, що в армійській ієрархії дорівнювало званню комкора. На той час він уже повернувся до Москви і обійняв посаду заступника начальника Головного управління контр-розвідки «СМЕРШ». Ця утаємничена організація, яка розшифровується як «Смерть шпигунам», добре відома фронтовикам. Через неї пройшли не лише справжні шпигуни, зрадники, колаборанти, а й десятки тисяч колишніх полонених, інтернованих, тих, хто опинився на окупованих територіях. Очолював «СМЕРШ» майбутній генерал армії, міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов. Його заарештували у 1951-му і розстріляли у 1954 році за стандартними на той час звинуваченнями у зраді, шпигунстві, розкраданні державного майна, розголошенні державної таємниці, утраті документів тощо. Тому, звичайно, заступника Абакумова Бабича усі наступні десятиліття намагалися не згадувати. Цю посаду він зберігав до кінця війни. Довелося побувати й на Далекому Сході – 1945-го року виконував там спецзавдання і координував роботу органів «СМЕРШ» Приморської групи військ (Забайкальського і Далекосхідного фронтів). У травні 1943 року йому присвоїли звання генерал-лейтенанта. Державні нагороди у роки війни сипалися на нього як з рогу достатку. У 1942–1945 роках – ордени Червоного Прапора, 1944 рік – орден Вітчизняної війни 1-го ступеня, 1945 рік – ордени Леніна та Кутузова 1-го ступеня. Привертає увагу останнє нагородження, яке здійснювалося лише щодо «командуючих фронтами і арміями, їх заступників і начальників штабів за добре розроблену і проведену фронтову чи армійську операцію, внаслідок чого досягнута поразка ворога...»Після закінчення війни Бабич ще деякий час залишався на попередній роботі як заступник начальника 3-го головного управління Міністерства державної безпеки СРСР. Та у серпні 1947 року вже став начальником Вищої школи МДБ СРСР. 9 грудня 1948 року генерал-лейтенант Ісай Якович Бабич помер у Москві. Доволі оперативно уже наступного дня орган Міністерства оборони газета «Красная звезда» подала некролог, підписаний «групою товаришів». Наведемо його повністю: «9 грудня після нетривалої тяжкої хвороби помер вірний син більшовицької партії і радянської Батьківщини генерал-лейтенант товариш Бабич Ісай Якович. В особі товариша Бабича Радянська Армія і органи військової контррозвідки втратили здібного і невтомного працівника, що віддав усе свідоме життя на благо Батьківщини. Товариш Бабич народився у 1902 році в сім’ї робітника-чоботаря і з 13 років почав свою трудову діяльність. У 1920 році тов. Бабич вступає до лав ВКП(б) і до кінця свого життя беззавітно і віддано служить справі партії Леніна–Сталіна. У тому ж 1920 році волею партії він направляється на роботу до органів НК і з тих пір безперервно працює в органах державної безпеки, пройшовши шлях від рядового працівника до крупного керівника. У роки Великої Вітчизняної війни тов. Бабич керував контррозвідувальною роботою на ПівнічноЗахідному фронті, нещадно борючись з ворогами радянської держави. Останніми роками тов. Бабич виконував відповідальну роботу у Міністерстві державної безпеки. Радянський уряд високо оцінив заслуги тов. Бабича, нагородивши його за самовіддану працю орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова І-го ступеня, орденом Вітчизняної війни І-го ступеня і орденом Червоної Зірки. Світла пам’ять про невтомного більшовика-чекіста, вірного сина свого народу, скромного і чуйного товариша буде жити у пам’яті усіх, хто знав Ісая Яковича Бабича». Хто знає, можливо, ця смерть порятувала його від участі бути визнаним «ворогом народу» у справі Абакумова. Ставитися до його діяльності можна по-різному. Зі зрозумілих причин репресивні органи комуністичної державно-партійної машини не можуть викликати позитивних емоцій. Але, як на мене, треба усе ж відрізняти факт, подію, особу від оцінки того чи іншого факту, події, особи. Отож і оцінювати діяльність нашого земляка будемо пізніше, коли дізнаємося більш детально про його життя та справи. А замовчувати його ім’я – безглуздо. |